Ірина Петрусь – випускниця магістерської програми MA in Human Resources and Organization Development Львівської бізнес-школи УКУ (2016), у 2019 році закінчила програму «Ефективне менторство через призму EQ-Boost», є менторкою учасників магістерських програм LvBS, що йдуть до захисту диплому.

За плечима в Ірини – три університети, один з яких в Америці. І, за її словами, хтозна, чи це останній. Ірина продовжує навчатись і всім радить інвестувати в освіту, бо тоді «якість життя стає іншою».

Віднедавна Ірина Петрусь обіймає посаду Staff HRD у компанії YVA energy. До того близько 10 років працювала на різних позиціях в американський інженерній ІТ-компанії «Cypress Semiconductor», яку у 2020 році поглинув німецький гігант «Infineon Technologies AG». Пройшла шлях від HR Generalist до HR BP. ТОВ «ЮВА ЕНЕРДЖІ» – електромонтажна компанія з великим досвідом будівельно-монтажних робіт, у зв’язку з чим будівництво об’єктів виконується якісно та в терміни, що дозволяє давати гарантію на виконану роботу. Компанія виконує повний спектр електромонтажних робіт.

 У 2021 році Ірина взяла участь в конкурсі краси Ms. Ukraine World International, була другою віцеміс в Україні і це дало їй право взяти участь у міжнародному конкурсі в Атланті (США), де виборола корону в номінації Mrs. Transcontinental 2021.

Ірина Петрусь розповіла про свій кар’єрний ріст, роль навчання на програмах MA in Human Resources and Organization Development та «Ефективне менторство через призму EQ-Boost», закулісся конкурсу краси в Атланті та вплив пандемії на роботу та міжлюдські стосунки.

Ірино, розкажіть про свій шлях до професії HR. Як усе починалося? І що є на сьогодні?

Змалку я полюбляла допомагати людям і завжди шукала, чим можу бути корисною. Уже в малому віці замислювалась: «А як я можу допомогти світу?», – і мені було мало маленьких вчинків. Коли мене запитували, з якими гуру я себе порівнюю, зрозуміла, що ставлю дуже високу планку – я любила читати про Любомира Гузара чи Бориса Гудзяка, або ж які дії робила Мати Тереза – і в якийсь момент я трошки приземлилася. 

Як я потрапила до HR – цікава історія. Коли працювала і навчалася в Америці, менеджер ресторану, в якому я працювала, Джейн кілька разів наголосила, що мені потрібно працювати в HR. Я тоді посміялася і сказала, що у нас немає такого (це було 12,5 років тому), але ж думка уже посіялася. Вирішила, коли завершиться навчання у Штатах, повернуся в Україну і буду шукати якийсь мікс. В Україні я вчилася на «Інженерії» у Львівській політехніці, в Америці перейшла на «Економічний», це був менеджмент і екаутінг (Lebanon college, in New Hampshire state, Associate degree in management).

Після повернення в Україну, почала шукати роботу саме в HR, і часто згадувала слова своєї керівниці Джейн, яка повторювала, що багато співробітників хочуть бути зі мною на зміні, що у мене все добре організовано і навіть вона може взяти собі вихідний, коли я на зміні. Я цьому взагалі не приділяла уваги, тому що завдяки вихованню для мене це була норма. В нас вдома все було чітко організоване, тато міг все чітко залагодити, і в мене настільки ця звичка була природньою, що я ніколи не надавала цьому значення. Я люблю все організовувати, люблю допомагати людям і щоб людям було комфортно навколо мене.

Саме так, як кажуть американці «ended up», я опинилася у сфері HR. Пів року попрацювала в українській компанії, далі потрапила в американську компанію «Cypress Semiconductor» і вже тут почувалася як риба у воді, тому що американці дуже добре розуміють, хто такий HR і як він впливає на роботу компанії. Бо на той час, коли я прийшла в професію, було різне розуміння HR. Те, про що я чула в Америці – що це стратегічна функція, що тебе поважають, ти впливаєш на розвиток людей… А коли прийшла в українську компанію, тут було більше адміністративної роботи – сидиш у своїх папочках «Дело» і не висовуєшся. Тому мені було не до кінця комфортно і я почала шукати роботу в тих сферах, де HR дуже цінується. 

Що вас найбільше драйвить у цій сфері?

Драйвить мене найбільше та дитяча ідея – допомагати людям. Знаю, що є багато характеристик, яким повинен бути HR, для мене у цій професії важливе – любити людей.

От в HR справді потрібна любов до людей та щира зацікавленість у рості та розвитку людей. Тоді життя усіх нас стає якісно кращим та щасливішим. Бо їх маса ходить до тебе із запитаннями – поговорити, допомогти, кар’єрний ріст тощо. Щодня перебуваєш у середовищі людей і якщо ти їх істинно не любиш, будеш дуже часто вигоряти. Можливо, тоді потрібно йти в інші процеси.

Людина, яка справді є бізнес-партнером, яка впливає на стратегію компанії, на рішення і веде багато діалогів, перемовин із топлевелом, з керівниками і з працівниками, насправді повинна бути натхненна тим, що робить. Ти щодня відчуваєш і бачиш, як змінюються люди, ріст людей – і тобі добре від цього. Звичайно, не треба зараховувати це собі в плюси, мовляв, це я повпливала. Ні, просто спостерігаєш, що ті механізми, які ти вбудував у компанію, вони працюють і всі люди щасливі. 

Яка зараз ваша роль у компанії та що входить у ваші обов’язки?

Я досить недавно почала менторити компанію «ЕНЕРДЖІ», співвласником якої є мій чоловік. Чоловік до співпраці запрошував мене давно. Але я завжди цього трохи боялася, тому що у мене теж сильний характер, я люблю все організовувати. І щоразу я прокручувала собі питання – як бути тією тінню і тилом, коли співвласником компанії є твій чоловік, ти дружина і все-таки в тебе позиція ментора. Вона до кінця ще не озвучена добре, можливо, усьому персоналу. Але вже потрошки починаються зміни і люди це відчувають. Через зміни, які ми проговорюємо вдома, відбуваються зміни в компанії. Тобто як можна до людей достукатися просто словом, як будувати довіру, як будується корпоративна культура. Розумію, що я з тих людей, яким хочеться прийти і все налагодити, щоб все працювало і т. д. Але з іншого боку, мене зупиняє те, що є власники бізнесу (їх є кілька) і в них своє бачення, як це вести. Для мене найважливіше – аби не зламати оту істину, яку вони хочуть цьому бізнесу творити, тому що ідея все-таки їхня і людина, в якої ця ідея справжня – вона горить нею довгий час. Тому моє завдання – просто допомогти цій ідеї буяти. Щоб вона розквітала і в тому середовищі розквітали люди. 

Прямих обов’язків як таких у мене немає. У мене є різні проекти. Скажімо, чоловік показує мені якийсь проект і просить допомогти організувати. І я зі своїми знаннями, які маю зі сторони HR, знанням менторської роботи, коучингу пробую це будувати і показувати йому, як працює, наприклад, емоційний інтелект, як працюють емоції, як ми можемо той чи інший конфлікт вирішити по-іншому. Побачимо, які будуть відгуки, але наразі для мене ця сепарація дуже важлива – щоб ми були подружжям і могли сепарувати той час, коли ми у бізнес-відносинах.

Якщо говорити про роль HR BP, як змінилося сприйняття вашої ролі, наскільки розширилися обов’язки і зона відповідальності?

Повторюсь, на початку кар’єри в українській компанії мені було складно зрозуміти свою роль. Тому що в Америці мені розповідали, що HR BP – це дуже висока позиція, це стратегічна позиція, до HR BP прислухаються, беруть на наради в керівний склад і т. д. Коли ж я прийшла в українську компанію, зрозуміла, що багато часу витрачаю на перекладання папок, взагалі не спілкуюся з людьми і єдиний мій козирний виступ як HR’а – новорічні корпоративи. Так, я люблю сцену, і корпоративи – це дуже добре, але в якийсь момент я усвідомила, що це не до кінця моє, мені хотілося більше особистого розвитку і впливу на розвиток компанії.

Саме у цей час, це був 2013 рік, я перейшла в нову компанію – американську – і там було зовсім інше ставлення взагалі до HR’а: повага, кар’єрний ріст, HR’ів долучали до прийняття важливих рішень. Спочатку це для мене був розрив шаблонів, і в той момент, коли я це відчула, зрозуміла, що мені бракує знань. Це була інженерна ІТ-компанія. Я розуміла більш-менш сферу, я ніколи не працювала в інженерії, але я її розуміла, бо знаю, що таке чіп, плата, трансформатор, як воно все будується і т. і. Розуміла частини менеджменту, бо два роки провчилася в Америці на менеджменті, але я взагалі не розуміла, що таке HR і де ці знання брати. Відтак, мені хотілося, американці мають таке красиве слово «wise», набиратися тої мудрості HR. Пізніше я зрозуміла, що це з часом та досвідом набирається, але все ж таки оцього інструменту бракувало.

Це і спонукало вас йти навчатися далі? Чому обрали саме LvBS?

Я довго шукала, куди би то ще піти повчитися, навіть вступила до ЛНУ ім. Івана Франка на «юридичний», щоб зрозуміти сферу прав людини, працевлаштування, але через різні нюанси (не до кінця мені подобалася система, як здобувається друга освіта в Україні) я закинула його. Мені було сумно через це, бо я ж хотіла вчитися, але немає злого, щоб на добре не вийшло. Я посумувала, а потім зібралася і пішла шукати щось далі. Ходила на події, які відбувалися в УКУ, в бізнес-школі, і мені дуже подобалося середовище, в яке я потрапила. Навіть не раз говорила своїй мамі, що такого ставлення та рівня я навіть в Америці не бачила.

Коли оголосили, що відбувається відкриття програми, я відразу пішла на співбесіди. І мені пощастило – я пройшла. Це як доля людини – якщо шукаєш, маєш ціль, не просто мрієш лежати і щоб все збувалося, а справді йдеш повільними кроками до мети – все стає можливим. У «Франка» я провчилася пів року, навіть на першій сесії була. Так, це закінчилося, можливо, невдачею, але наскільки ця невдача мене гарно повернула до такого університету як УКУ. Тому що хтозна, якби мені там все сподобалося і ця сесія була б чесною, можливо, я б тоді на УКУ навіть не глянула.

Тому оці всі спотикання чи невдачі у більшості, якщо не у всіх випадках – не проблема, а якась сходинка, можливість чи переоцінка. І здебільшого після таких «проблем» відкриваються набагато кращі шляхи. Отак склалося і зі мною. 

Яку роль зіграла Бізнес-школа УКУ та навчання на програмі MA in Human Resources and Organization Development у досягненні ваших професійних цілей?

Коли ще вчилася, та й коли завершувала навчання, в мене голова була квадратна. Хотіла знань – тримай, цілий багаж. В мене тоді був якраз етап заміжжя, побудови сім’ї, тобто вже інші обов’язки вдома і ти поєднуєш це з роботою фултайм, тим паче в інженерній ІТ-компанії. Пригадую, в мене інколи голова пульсувала, бо ти стільки ввібрав тих знань, але ще не готовий це все прийняти. Та за рік-два я потрошки це пробувала імплементувати в роботі і пазл почав складатися.

Що я отримала під час навчання? По-перше, це були дуже класні знайомства, з будь-яких питань я могла звернутися до професіоналів, топових персоналій ринку, як вирішити ту чи іншу ситуацію. По-друге, багаж знань, який я взяла зі собою. І по-третє, це, власне, відчуття, як я себе після програми відчувала. Як на мене, це дуже важливий момент.

Я стала набагато впевненішою, як американці кажуть confidant. Коли я приймала рішення, я вже мала підґрунтя та власну чуйку, як діяти. Дуже люблю повторювати, що HR повинен розвивати свою інтуїцію. Бізнес-школа дала масу інструментів, як це все робити.

Буквально за рік, навіть впродовж навчання на програмі, мене підвищували за позицією, я почала працювати з країнами Європи, а не лише України. Тобто в мене дуже пішов кар’єрний ріст в компанії і це було помітно. Це помічали мої керівники, з якими я працювала, вони завжди були іноземцями, чим я пишалася.

Я дуже вдячна, тому що саме американська компанія «Cypress», де я працювала, повністю проспонсорувала мені навчання у LvBS. Звичайно, були й такі приємні-неприємні бенефіти, багато хантингу і ти такий собі в пір’ячко вбираєшся, бо і та, і та компанія хоче тебе переманити і в якийсь момент вже розглядаєш, де кращі умови та зарплата… Але я завжди поверталася до того джерела – ти сюди прийшла, тебе компанія привела і пронспонсорувала навчання, тобі там подобається – не кидайся на гроші. Заспокоювала себе тим, що, якщо ти на своєму місці, гроші прийдуть, – і перестала хвилюватися.

Для мене це був і персональний, і професійний розвиток водночас. Я отримала інструменти і відчула, що вони нарешті почали працювати. Це ніби ти мав бокс зі скарбом і не знав, як це все працює, а потім враз – і пазлик склався. База нарешті почала проявлятися в професійній мудрості.

Після закінчення навчання на програмі MA in HR, в мене зав’язались настільки близькі та тісні відносини з бізнес-школою, я почала дуже сильно жити УКУ.

Які б ви виокремили найкорисніші кейси, інструменти, які дізналися під час навчання і використовуєте досі?  

Усіх теоретичних знань, мабуть, не запам’ятати. Але ті, які торкнули емоційно, вони залишаються у серці назавжди. Згадую Ольгу Горбановську, Андрія Рождественського, Валерію Козлову, та всіх не перелічиш. Дуже було приємно, коли приходили фахівці, і за це я дуже поважаю Бізнес-школу УКУ, що тут так багато практики. Вони приходять з компаній і діляться – от це працює, а це не працює. Це було ніби зрив мозку, тому що менталітет в нас все-таки пострадянський. Як то так, всі люди діляться про свої якісь факапи, помилки, фейли… Я це все занотовувала на випадок, якщо у мене таке повториться. Оце для мене було правдивим кейсом, ще досі пам’ятаю виступи тих людей. Наголошу, коли є емоційний контент і чесність – воно найбільше хапає. Тому що усвідомлюєш – людина через це пройшла, беру це собі в копілку досвіду. Теорію я не обезцінюю. Вона важлива, але до неї можна повернутися через книги чи якісь інші ресурси. А ту персональну історію, яка відгукнулася, ти її ніде більше не знайдеш, бо людина поділилася і все. Оце мені здається дуже сильний емоційний контент LvBS, які мають практиків, що справді діляться тим контентом. 

Що було далі після навчання? Ви змінювали компанії і вектори, розкажіть про це більше.

Насправді я не змінювала компанії, я 9,5 років пропрацювала в одній материнській компанії – інженерній ІТ-компанії «Cypress Semiconductor», в мене було 5 або 6 промоушенів. Мене промоутили набагато частіше, аніж це було прив’язано до кар’єрного росту, тобто я росла швидше, аніж було задокументовано. Це мені дуже подобалося, в якийсь момент воно мене сильно драйвило, я бачила в цьому і плюси, і мінуси також, бо звикаєш до швидкого росту, інколи компанія вже й немає можливості далі тебе ростити. Але 1,5 року тому нас викупила німецька компанія. На сьогодні «Cypress» вже не існує, немає такого імені і бренду, нас поглинув німецький гігант «Infineon Technologies AG» (станом на 2019 рік Infineon входив у топ-3 компаній, де найкраще піклуються за працівниками в Німеччині). Це потужна та солідна компанія, на сьогодні на ринку 59 тис. людей. В Україні офіс є лише у Львові, а так в багатьох точках Європи, Америки, Азії – багато дуже фабрик. Тому це був кар’єрний ріст в одній компанії.

Ви також закінчили програму «Ефективне менторство через призму EQ-Boost», є менторкою учасників магістерських програм LvBS. Що спонукало вас йти вчитися далі?

Менторство прийшло в моє життя в 2019 році. Це було 5 років після того, як почалося магістерське навчання на МА in HR. Пригадую, що після магістерського навчання ми ходили і штормили керівників школи, а де ж те продовження? Ми настільки отримали класного навчання, що хотілося продовження та якогось емоційного завершення. Чогось ніби бракувало і щось стимулювало брати ще. І я дуже рада, що Ярина Бойчук і Валерія Козлова скомбінувалися і зробили програму «Ефективне менторство через призму EQ-Boost», бо вона дуже змінила моє життя. Настільки їй вдячна, в першу чергу, за ту чесність, яку я зуміла збудувати сама з собою. Багато чого я зрозуміла навіть зі сторони HR – з одного боку гарного й усміхненого і з іншого – справжнього і чесного. Коли ти можеш усміхатися, а коли – ні, бо сьогодні такий настрій і я на це маю право.

Колись думала, що HR – це все для людей. Так, для людей, але якщо ти сам з собою нечесний, то людям принесеш нуль. І ця програма для мене була про мій внутрішній ріст. Вона для мене була про знайомство з собою, яка я глибинно. Пам’ятаю, що я казала – скільки ще можна плакати за свої власні гроші під час навчання. Я так плакала, коли приходила до якоїсь істини. Були надзвичайно складні модулі – і теоретично, і емоційно. В нас був виклик у навчанні, оскільки було дві дівчинки з HR, всі решта з МВА. Вони всі бізнесмени, в них різний рівень вирішення питань і т. д. А ми так ніби з-під столу на них дивилися. Хоча цей досвід дуже добре зараз допомагає у відносинах з чоловіком в бізнесі. Завдяки Валерії та Ярці, я вийшла після менторської програми інша, ще минув рік моєї внутрішньої перебудови, але вони мене зліпили. І я дуже їм вдячна. Багатьом, не те що багатьом, я би всім, хто навчається у бізнес-школі, рекомендувала йти на цю програму, бо кращої прокачки внутрішніх страхів, блоків і цілісності я не знаходила. 

Чи відбулися важливі переосмислення у вашому житті після цього навчання. Чи продовжуєте ви розвиватися як менторка? 

Продовжую. Мені це дуже подобається. Мені здається, менторство якраз має отой ключ, який іде зі мною впродовж життя – допомагати людям і бачити в них зернинку. Але менторство так само показує мені не пхатися до когось допомагати, не тягнути відразу за руку. Коли просять перевести, можливо, спочатку треба поговорити. І якраз менторство навчило мене бути поряд, вчитися слухати, вчитися чути, подати просто руку, а не багато своїх порад. І саме тому я і далі продовжую співпрацю з Бізнес-школою УКУ, беру менті – студентів УКУ і бізнес-школи, воно мені дуже подобається – бачити результат. На початку – це побудова довіри, а тоді потрохи людина розкривається. Це ніби тюльпанчик, тільки зелений з купою потенціалу. А коли доходиш до кінця і ця людина захищає проект – ти дивишся на ті щасливі очі і радієш. Це не означає, що я на 100% вплинула, але десь є часточка отої співпраці, яка і мені приносить насолоду. Мене завжди тягнуло до університетського життя і саме в менторстві бачу це продовження. Це – моя стихія.

Якщо говорити про інші ваші захоплення, то нещодавно ви вибороли корону в номінації Mrs. Transcontinental 2021. Розкажіть більше про цей конкурс і яку роль він відіграв у вашому житті?

Цей конкурс краси я не шукала, просто колега подзвонила і запросила мене, причому запросила так, що я думала, що мене запрошують як HR і треба допомогти організувати команду. Коли мені за третім разом повторили, що запрошують мене як учасницю, я стерпла. Я HR, куди ж мені. Це був такий справді Божий шлях, який відкрився досить легко, я туди не стукала головою і зрозуміла, що хочу приділити цьому час, достатньо часу. В мене впродовж цієї підготовки до конкурсу краси ішло ще паралельно написання американського гранту і мені справді дуже бракувало часу. Чоловік бачив, як я себе ламаю, пишу це все по ночах, вишукую якісь ресурси, читаю про це. В якийсь момент я приймаю рішення, що хочу попрощатися з компанією, де працюю, взяти участь в конкурсі краси, з’їздити в Америку, працювати над своїм грантом, зрештою видихнути, перезавантажитися та вийти за звичні рамки, приділити літо дитині і сім’ї і далі вже відновлювати себе в професійній сфері.

Так склалося, що після потужних інженерних років мене перевело в такий дуже жіночний напрямок. Я цьому значно не опиралася, мені це подобається, це мрія дитинства, чому б ні. Якщо можливість сама постукала у двері – потрібно відкрити ті двері. Правда?

Я би сказала, що цей конкурс – це про впевненість у власних силах, відчуттях і про любов до себе. Цей конкурс краси настільки повернув вектор сприйняття самої себе як жінки. На старті мене сковували страхи, я себе недооцінювала, точніше навіть не могла себе уявити поряд з дівчатами з цієї ланки. Бо починаєш відразу аналізувати – яка в тебе зовнішність, яке тіло після пологів і т. д., але все це у нашій голові. З іншого боку, коли я почула цю пропозицію – в мене серце настільки відгукнулося, досі пам’ятаю цей стук. Маленькою я дуже хотіла взяти участь у конкурсі краси. Тобто для мене цей конкурс – це дозволити собі втілити дитячу мрію, навіть коли я реалізована в професії, як жінка і як мама. Бо дитячі мрії завжди дуже істинні, вони не приходять просто так. Мені ж чужі мрії не прийшли. І я відкрилася назустріч цій мрії, просто попросила Бога здійснити цю можливість, яка мені випала.

А щодо самого конкурсу краси, говорячи метаморфозно, заходиш у конкурс таким собі каченятком, пір’ячка тобі бракує, а виходиш красивим лебедем. Розумієш, що в принципі нічого не змінилося, змінилося лише відчуття внутрішньої себе. Я нічого спеціально не змінювала у зовнішності до конкурсу, але оцей внутрішній стан додав відблиску в очах. Я враз почала розуміти, що кожна жінка дуже красива. Я побачила, що конкурси краси в Америці – це про внутрішню красу, про твої вчинки, про те, яка ти людина і цього на сцені не приховаєш. Можна вдягнути найкращу сукню найкращих дизайнерів, але якщо немає внутрішнього запалу, іскри, на сцені ти зливаєшся.

Зараз я працюю з американським коучем по роботі з дівчатками на конкурсах краси і скажу, що 70-80% коштів люди витрачають на ментора. Власне, він менторить, як тобі поводитись на сцені, що казати, як реагувати на різні виклики і т. д. І лише 20% витрат – це прикраси. Я була щаслива, коли почула це, тому що в мене якщо не 80, то 90% було покладено на менторів. Я радію, що внутрішній голос мені підказав витрачати бюджет на менторів і коучів в часі підготовки до конкурсу. Були ментори, які точково давали підказку, і я слушно прислухалась. Такий досвід у мене був в роботі з Андрієм Рождественським, викладачем LvBS, і я зуміла використати ті риси характеру, які він підкреслив, собі на користь. Власне, Андрій, розвернув мій вектор сприйняття себе як жінки і це мені дуже допомогло. Тобто я була впевнена у своєму дизайнері – знала, що він підбере найкраще. Я не переживала, як буду виглядати, я переживала і просила Бога, щоб він мені допоміг бути справжньою, такою як я є. Я сформована особистість, головне – не засоромитися, аби не зіпсувати враження про себе. Перед кожним виступом просила Бога допомогти мені бути собою. І Бог мені допоміг.

Взагалі цей конкурс в Америці перевернув моє бачення. Колись я дуже скептично ставилася до конкурсів краси. Мене дуже пройняли панельні дискусії, де нам потрібно було розповісти, до прикладу, як ми впливаємо на світ. Десь у цей момент я зрозуміла, що недарма сюди потрапила. Конкурс краси тривав сім днів. Сім днів під прицілом камер, сім днів громіздкої внутрішньої роботи над собою. Наприкінці, коли нас уже нагородили, ми підписували контракти і сиділи лише переможниці, мене дуже розчулили слова організаторки конкурсу, яка сказала, що я не змінилася, якою приїхала на конкурс, такою і їду – гармонійною та цілісною особистістю. Це для мене дуже цінно.  

Цей конкурс краси відкрив для мене бачити більше краси. В голові відразу з’явилося багато нових проектів, ідей. Дуже хочеться в Україні впровадити цю культуру, працювати з нашими дівчатками та наголошувати на важливості вкладати у ментора. Нам є ще над чим працювати – у нас таки гору бере зовнішня картинка, а внутрішню глибину ми не встигаємо прощупати за день чи кілька годин на сцені. 

Повернімося до теми роботи. З якими найбільшими професійними викликами ви зіткнулися за останній рік?

У 2020 році, коли пандемія лише почалася, і в самої добряче трусануло землю під ногами, тому що я втратила найближчих людей і не знала, як емоційно оговтатися, найбільшим викликом для мене була, мабуть, емоційна стабільність – і на роботі, і вдома, і скрізь. Людям бракувало спілкування, про це не говорилось, але це було відчутно. Своїм керівникам на роботі я наголошувала, що «один на один» зараз – це не про роботу, цей час потрібно віддати людині, запитати, як справи, хай людина виговориться. Тому що я вже не справлялася з тим фітбеком колективу: люди весь час писали, ділилися своїми історіями, всіх треба було вислухати, підтримати, розрадити.

Для мене ця пандемія дала зрозуміти, наскільки для людей важливі емоційний комфорт і емоційна безпека. Вона просто вистрілила в цю пандемію. Ми почали розуміти, що нам ціннісно, що робиться вдома, як почуває себе мій друг чи подруга. Десь, можливо, ми не так росли в професійному житті, але на перший план вийшло людське.

І це мені дуже подобається. Нас поставило на коліна, щоб ми докопалися до істинного. Все-таки вірю, що немарно це прийшло в наше життя. Так, всі компанії і бізнеси стресували. Але ми з цього виберемося. Коли є внутрішня стабільність, можеш дбати про зовнішнє. А тут внутрішня стабільність похитнулася. Бо похитнулося основне – цінності і зачепився емоційний контент. Багато тривоги, багато стресу. І саме в цей час почали вилізати такі програми як emotional well being, як на роботі покращити умови, люди почали говорити по чесному, що відбувається. Дуже відкрило людей по справжньому, які вони є. У 2020 році я як фахівець не те що відійшла, я була при бізнесі, але я була дуже з людьми. Якщо брати у відсотковому часі, то 70% я приділяла людям, а 30% бізнесу, тому що я розуміла, що в нас дуже прокачані менеджери, вони це втримають. А от людям зараз потрібна допомога, треба було подати руку. Оце було важко.

Зараз найбільшої актуальності набирає тема ментального здоров’я людей в організації. Як ви даєте собі з цим раду у вашій компанії?

Було важко достукатися до людей, бо ми всі працювали з дому. Ще досі люди в компанії, з якої я пішла, працюють з дому і дуже важко, коли не бачиш людини, запитати, як в неї справи. Я така людина, що люблю дивитися в очі, інколи, коли вітаюся в коридорах з людьми, відразу бачу, який в них настрій. Я люблю вивчати людей, це у мене від природи. Люблю встановлювати візуальний контакт, спостерігати, як змінюються очі людей. Тому, власне, було дуже складно комунікувати з людьми через монітори та камери, люди не відразу готові були відкриватися – діти, собаки, гармидер у хаті – і всі скувалися. Важко було пропрацювати цей сором, для мене в тому числі. Але подолання цього страху допомогло мені – потім на сцені було легше. 

Як ми працювали? Ми максимально піклувалися про працівників. Ми закупили величезну кількість усіх препаратів, які нам потрібно було, ми забезпечили людей ПЛР-тестами, тобто максимально, що могла зробити компанія з фінансового боку – компанія все надавала. Я дуже вдячна компанії «Infineon» – вона дуже виручила матеріально. Ми оплачували працівникам бонуси, аби вони могли купити фрукти, овочі, інші необхідні речі та піклувалися про своє здоров’я.

Що стосується керівного плану, я поставила собі за ціль – працювати з людьми для людей. Більше піклування про людей, більше нарад про людей. «Один на один» – це було все про людей. У цей момент, буду відверта, професійний ріст відійшов на другий план. Першочерговим було ментальне здоров’я колективу.

Якщо говорити загалом про українську HR-сферу, то які, на вашу думку, важливі зміни відбулися за час пандемії?

Мене дуже тішить те, що коли я зараз говорю, що працюю HR BP, мені не доводиться цього перекладати і пояснювати, що це таке. Це означає, що люди вже більше розуміють, хто такий HR. Ми ще не там, де би хотілося бути, але вже пішла трансформація від цієї адміністративної функції, коли дівчата у відділі персоналу лише заповнювали документи і розмовляли з комп’ютером, до того, що вже є на ринку круті професіонали, які можуть стратегічно бути бізнес-партнерами.

Подивіться на топові ІТ-компанії. Згідно з аналізом ринку, який я робила весною, зараз інвестицій в Україну більше, ніж до пандемії. Інвестицій справді багато і я радію за Україну. Тобто настільки розвивається ІТ-ринок, сільське господарство, відкриваються нові компанії – нам потрібні HR’и, нам потрібні люди, які будуть набирати та створювати команди. Коли ж я подивилася, що робиться з вакансіями, то вакансій на 40% більше, ніж взагалі HR’ів. Хороших HR’ів хапають, переманюють. І тут треба подякувати Бізнес-школі УКУ, яка дає добру професійну освіту тим HR’ам. Бо переважна більшість тих професіоналів, які ми маємо на сьогодні – вони самі себе збудували. І дяка їм, що вони такі сильні, шукали всі ті онлайн-ресурси і вчилися. Подивіться на таких гуру як Оксана Семенюк, Рената Чучмай – це ті люди, які збудували себе. А зараз УКУ і LvBS дає можливість, щоб ця функція HR трансформувалася до такої крутої функції. Бачу, що скоро це буде бізнес-партнерство. Тобто HR – це буде один з інструментів, яким володіє бізнес-партнер. І ми будемо дуже сильні в цьому. Якщо взяти такого бізнес-партнера, який буде співвласником бізнесу і ще й володіє усіма інструментами HR, мені здається, що це буде дуже класна комбінація. Очевидно, це вже буде наступна гілка розвитку HR. Спочатку був HR, потім HR BP, швидше за все, що незабаром буде BP, який може володіти бізнесом і організовувати його, маючи знання HR. Трансформація у цьому напрямку точно йде. 

Що б ви порадили людям, які хочуть розвиватися у сфері HR? 

Порадила б слухати своє серце і робити те, що насправді приносить задоволення. Кілька років тому спостерігала, який бум відбувається в ІТ. До мене зверталося багато бродівчан, бо я сама з Бродів, і львів’ян, аби я допомогла «запхати» дитину в ІТ. Всі гналися за тим ІТ – очевидно, через гроші, статус, бенефіт і т. д. Я сама в ІТ і розумію, що хочеться того кращого життя, кращої заробітної плати, тих відряджень.

Але мені болить, що люди вигоряють, тому що пішли не за своїм покликом серця. Вдома про це говорять, дитина наслухається і йде в це несвідомо. Тому порада всім батькам, якщо я маю право дати таку пораду, слухайте своїх дітей. Тому що в дитинстві проявляються саме ті риси, чим дитина обдарована. Головне це все не прибити. Я на свою мрію чекала 28 років, щоб вона реалізувалася. Не кожен взагалі дозволить собі в житті такий поворот зробити. І, можливо, якби я слухала себе від початку, стала би народною артисткою України. Хтозна. Я веду до того, що якщо йдеш за своїми мріями і цілями, тим, що справді любиш – ти не вигоряєш.

Так, як у мене складалося – професія в професії робить метаморфозу – я починала з HR Generalist, потім HR, потім HR BP, потім керівник ланки HR, тепер менторство, яке знову ж таки є перехрестя цього HR. Потрібно істинно любити те, що робиш. Бо це справа життя, ми на роботі дуже багато часу проводимо. І знову ж таки, великим бенефітом буде – любити людей і отримувати задоволення від їхнього розвитку, аж ніяк не заздрити тому розвитку. Справді відчуваєш насолоду, коли бачиш, що твоя робота допомагає людям ставати щасливішими. Хто так відчуває і бачить у цьому цінність – вам туди.